Спілка жінок Херсонщини

10 листопада команда Спілки жінок Херсонщини та кращі практичні психологи Херсона – робоча група проекту допомоги дітям-сиротам і вихованцям обласних інтернатів – завітали до Новокиївської спеціальної школи-інтернату. Які зустрічі, відкриття та одкровення чекали на час? Читайте, дивуйтесь, відчувайте разом із нами!

Непідробна домашня атмосфера та затишок маленької сільської школи – саме так зустріла нас спеціальна школа-інтернат у селі Новокиївка.

Учні молодшого корпусу з цікавістю, як маленькі сороченята, визирали з-за дверей навчальних кімнат – невже до НИХ приїхали гості? А що ми будемо разом робити?

Я першою зайшла в маленьку навчальну кімнату. Багато квітів, різних поробок, строкаті портфельчики, світлий клас – і дюжина оченят, що горіли цікавістю. Щирість і відкритість – ось те, що вразило мене з перших хвилин знайомства з маленькими новокиївцями.

Христинка налетіла на мене з розбігу з обіймами й підняла оченята: «Ви така красива! Я Христина, а вас як звати?))

«А хто до нас зараз прийде?» - посипалися питання від інших. «Тьотя Іра і тьотя Таня» - чесно відповіла я.

І коли наші психологи зайшли до класу, діти тут же радісно й одноголосно привітали їх: «О, тьотя Іра і тьотя Таня, здрасьте!» Тут вже прийшла черга дивуватися психологам))) Звісно, діти відразу видали «язика»))

Як і в Каховці, знову я залюбки відмовилась від ролі стороннього спостерігача – стала черговим вагончиком у грі «Паровозик» - мене туди запросили самі малюки)) потім разом із усіма з цікавістю слухала казку про кондитерські каляки-маляки (сааме це слово неймовірно смішило малечу) – кренделики, потім ми розмальовували картинки за мотивами казки і.. ліпили свої перші крендельки!

- Ви пробували коли-небудь кренделики – питали ми?

Запанувала тиша. Тут обізвалась Христинка: «Так, я пробувала! Пряники! З цим, як його… цукром!» І звучало те «з цукром» - наче це найбільший-пребільший делікатес.

Чомусь у той момент мені здалося, що якби подарувати цим дітям чупа-чупси – вони б і не знали, як їх розгорнути… Та що там говорити – вони зізналися мені, що і в Херсоні жоден із них ніколи не бував.

У процесі заняття-гри діти виявляли неабиякі таланти – хто демонстрував незвичне відчуття смаку, хто – абстрактне мислення, а маленька Люба просто виявилась готовим тобі шеф-поваром! І «вареник для бабусі» вона зліпила, і тісто правильно замішувала, і рівненькі блинчики готова була спекти прямо тут і для всіх!)))

Дітки ці зовсім не жадібні та готові поділися всім, що мають. А ще для прикладу вам така історія: наш психолог Тетяна допомагала Карині зліпити дівчинку в повний зріст і виявилось, що в них тіста для цього не вистачає. Тетяна Ігорівна питає в Танечки: «Можна я візьму в тебе тісто?» І тут Таня просто «вбиває» мене своєю блискавичною відповіддю: «Звичайно, можна! Це ж ви його принесли!»))))

У загальному морі позитиву прокотилася одна тривожна хвилька: працюючи з солоним тістом, один хлопчик – Данечка – розплакався від відчуття страху – тісто почало засихати на ручках у нього та скочуватися, як пісок.. Це відчуття виявились досить бентежними для хлопчика. Як пояснила мені психолог, це означає, що в хлопчика складні та напружені, може й навіть, травматичні стосунки з мамою… Більш за все в ту хвилину захотілося йому допомогти та приголубити!

Найбільш зворушливим виявився момент прощання – отримавши на згадку блокнот і ручку, Каріна діловито відкрила першу сторінку, взяла ручку й серйозно поглянула на мене: «Давайте я запишу ваш номер, коли в мене з’явиться телефон, я обов’язково вам подзвоню!» Я навіть відразу не повірила, що в мене попросили саме це – не жуйку і не кульку, як уже бувало, а саме номер мого телефону… ))

Другокласник Саша – він почав «строїти нам глазки» ще під час свята української мови, а вже на занятті (я як раз потрапила в цю групу) по-чоловічому впевнено сказав «Я буду сидіти поруч із вами», взяв мене за руку й не відпускав її майже до кінця заняття: «А я вас люблю» - пізніше дуже зворушливо зізнавався він.. «Санечка, полюбити людину можна, добре познайомившись із нею – а ти вперше мене бачиш..» ...Які там аргументи.. «А я вас люблю» - він стискав мою долоню своїми маленькими пальчиками...

І він правий – довіряйте відчуттям! Зараз переповідаючи всім рідним історію дня та нашої зустрічі, я розумію, що вже небайдужа до всіх, кого сьогодні побачила вперше!

Чи то ми не хотіли їхати, чи то діти відпускати нас зовсім не хотіли, однак прощалися ми хвилин 20 – а потім на подвір’я провести нас вийшли старші учні й довго-довго махали нам ручками..

Ми повернемось знову! Обіцяємо! Крок за кроком долатимемо труднощі, бар’єри, стереотипи, нерозуміння та все, що заважатиме цим «сороченятам» досягати мрій!!

Фото: Альона Мартиненко, Марія Тюніна